2020-2021
Перший урок " Мистецтво жити гідно "
09.10.2020
Екологічна просвіта учнів
Перший дзвоник
Перший урок " Життєві цінності "
ПРИТЧА «ЖИТТЯ – НАЙЦІННІШИЙ СКАРБ»
В одного батька було двоє синів. І ось настав час, коли кожен з них мав піти власною дорогою. Покликав їх батько до себе і каже: «Віддаю я вам усе своє ба- гатство. Кожному даю коштовності, землі та все, що є на цих землях. Розпо- ряджайтеся ними, примножуйте та пам’ятайте мою настанову: найвища цінність – це життя людини. Обіцяйте мені, що будете берегти життя, як най- дорожчий скарб». Сини пообіцяли та й розійшлися своїми дорогами.
Старший син, прийшовши у свої землі, одразу найняв собі найкращу охорону та велику кількість прислуги. Звелів побудувати найміцніший палац і не зво- дити з нього очей ні вдень, ні вночі, щоб його дорогоцінному життю нічого не загрожувало. Слуги приносили йому найкращу їжу та напої, виконували всі його забаганки. Відокремився він від усього світу, щоб ніяка хвороба чи три- вожна звістка не турбували його життя – батькові ж обіцяв.
Молодший син часто обходив свої землі. Одного разу він побачив велике скуп- чення людей, що зібралися воювати між собою. Він запитав у них: «Чому ви вирішуєте свої проблеми насиллям? Ви ж маєте змогу все обговорити та домо- витись». «А ми про це ніколи й не думали. Бійкою все вирішували наші батьки, діди і прадіди, тому й ми так робимо. А й справді, чому не домовитись»? Війна закінчилася, навіть не розпочавшись, а вдячні матері та жінки кинулись до ніг молодшого сина, дякуючи за збережене життя їхніх синів і чоловіків.
Попрямував він далі. Незабаром його очам відкрилася жахлива картина. Змар- нілі, обідрані люди жебракували на дорозі, ведучи за собою малих, немічних, голодних дітей. «Що змусило вас так жити?», – запитав їх. І люди розповіли, як жили вони колись у прекрасному місті, поряд з яким була повноводна ріка, зе- ленів чудовий ліс, повний різноманітної живності. Та сталось так, що для своїх потреб люди вирубали всі дерева. Кудись зникла вся живність, мисливці вже нічого не приносили з полювання. Згодом пересохла й річка, що витікала десь із лісу. На місто весь час налітав буревій, родючі землі перетворилися на пу- стир. Не стало ні їжі, ні води. Прекрасне місто почало перетворюватися на пу- стелю, в якій неможливо жити. «Спробуймо всі разом відродити ліс і річку, та і все місто!» – вигукнув молодший син. За його прикладом люди почали насад- жувати дерева, пізніше туди повернулися тварини і птахи. Десь у глибині лісу задзюрчав струмок, поступово перетворюючись у річку, переповнену рибою.
Ожила природа навколо міста, щедро обдаровуючи всіх своїми плодами. По- вернулось до людей життя, не боялись вони вже за майбутнє своїх дітей.
З того часу в цих землях усі живуть у мирі, любові, достатку, бо молодший син й інших навчив батьківської мудрості.
Докотилася звістка про долю синів до батька. «Лише один з моїх синочків пра- вильно зрозумів мою настанову», – із жалем промовив він.
А люди й досі в тих землях пам’ятають про життя одного із синів, ще й своїм дітям переказують, а про життя іншого й згадки не залишилося.
ПРИТЧА «ЯКИЙ СЛІД МАЄ ЗАЛИШИТИ ЛЮДИНА НА ЗЕМЛІ?»
Старий Майстер звів кам’яний будинок. Став осторонь і милується. «Завтра в ньому оселяться люди», – думає з гордістю. А в цей час біля будинку грався хлопчик. Він стрибнув на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на цементі, який ще не затвердів.
- Для чого ти псуєш мою роботу? – сказав з докором Майстер.
Хлопчик подивився на відбиток ноги, засміявся й побіг собі.
Минуло багато років. Хлопчик став дорослим чоловіком. Життя його склалось так, що він часто переїздив з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не прихилявся – ні руками, ні душею. Прийшла старість. Пригадав старий чоловік своє рідне село на березі Дніпра. Захотілося йому побувати там. При- їхав на батьківщину, зустрічається з людьми, називає своє прізвище, але всі знизують плечима – ніхто не пам’ятає такого..
- Що ж ти залишив після себе? – запитує у старого чоловіка один дід. – Є в тебе син чи дочка?
- Немає в мене ні сина, ні дочки.
- Може, ти дуба посадив?
- Ні, не посадив я дуба…
- Може, ти поле засіяв?
- Ні, не засіяв я поля…
- То, мабуть, ти пісню склав?
- Ні, й пісні я не склав.
- То хто ж ти такий? Що ж ти робив усе своє життя? – здивувався дід.
Нічого не міг відповісти старий чоловік. Пригадалася йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до будинку. Стоїть той, наче вчора збудова- ний, а на найнижчій сходинці – закам’янілий відбиток хлопчикової ніжки.
- Ось і все, що залишиться після мене на Землі, – з болем подумав старий чоловік. – Але цього ж мало, дуже мало… Не так треба жити…
28.01.20
Критики називали Катерину Білокур геніальною, а батьки вдома — дурнуватою і при цьому ламали її пензлики і полотна.
Художниця протягом всього життя виборювала право малювати. В дитинстві збирала з печі вуглинки й розмальовувала стіни, потайки забирала олівці брата і прикрашала квітами зошити.
Спочатку батьки просто сварились, потім відверто непокоїлись. Замість того, щоб шукати чоловіка, готувати їсти, вишивати рушники, тікала в поля і малювала. Часто на звичайному полотні, яке прала, аби малювати знову. Пензлики робила сама, фарби також з настоїв буряка, бузини, калини. Усе сама, ніхто не вчив.
Між іншим писати й читати теж вчилась самотужки. До школи не ходила. Відсутність атестату пізніше й завадить вступити до художнього технікуму. Катерина навіть залишила на подвір’ї закладу свої роботи, сподівалась, що вони переконають приймальну комісію, але марно.
Між іншим писати й читати теж вчилась самотужки. До школи не ходила. Відсутність атестату пізніше й завадить вступити до художнього технікуму. Катерина навіть залишила на подвір’ї закладу свої роботи, сподівалась, що вони переконають приймальну комісію, але марно.
Сватам й далі відмовляла, бо знала сімейні клопоти не дозволять їй малювати. Батьки вже й не приховували свого розчарування. У 34 роки наслухавшись докорів вирішила втопитись. На щастя, вчасно побачила мати. Катерину зупинили і з того часу батьки змирились з її дивакуватим заняттям.
Хай малює, і навіть привели їй іконописця, щоб навчив правильно ґрунтувати полотна. На картинах Білокур сотні квітів, та жодну з них не зривала, називала дітьми. Що не вдалось засіяти на горді, шукала за кілометри від дому. Популярною її зробить співачка Оксана Петрусенко.
Катерина надішле їй одну картину і цього вистачить щоб продемонструвати талант. Спочатку виставки проходитимуть в області, далі Київ, Москва, і нарешті Париж.
Тут їх побачив Пікассо. Художник ніяк не міг повірити, що їх створила проста селянка.
«Якби у Франції була така жінка, ми б змусили весь світ говорити про неї», — захоплено сказав художник.
В селі такого захоплення не розділяли. Після її смерті в хату поселились чужі люди, картини закинули на горище. Односельчани знаходили своє застосування картинам десь ними загороджували прохід для свиней, десь ставили на них відро з помиями. За своє життя художниця створила лише близько сотні творів.
В селі Богданівка, де народилася і провела все життя художниця, відкрито меморіальний музей-садибу. Біля будинку - пам'ятник К. Білокур роботи її племінника - Івана Білокура.
«Так як же їх не малювати, коли вони такі красиві? Ой, Боже ж мій, як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краще, а та ще чарівніша! І як би схиляються до мене і кажуть: "Хто ж нас тоді буде малювати, як ти нас покинеш?" То я все на світі забуду - і знову малюю квіти»
Сучасна українська художниця
НАТАЛЯ КОХАЛЬ.
Народилась в 1967 році в Києві.
Член Національної спілки художників України.
Британія внесла українського художника до списку “100 геніїв сучасності”
Він народився на Тернопільщині в селі Москалівка в родині відомого на всю округу ткача. За радянських часів за свою творчість був під постійним «прицілом» КГБ. У 1988 році національна Спілка художників відмовлялася офіційно визнати його творчість, хоча на той час він мав понад 15 експозицій у різних містах колишнього СРСР. В кінці 1980-х роках емігрував до Австралії, потім до Канади і США. Але, де б він не був, завжди його тягнуло на рідну землю. Третій президент України Віктор Ющенко пообіцяв побудувати однойменний музей на Андріївському узвозі у Києві, навіть пафосно було закладено капсулу на місці майбутньої споруди – але, на жаль, не судилося — обіцянка так і залишилася порожньою… Як ви і здогадалися, мова йде про талановитого українського художника, засновника нового стилю у мистецтві «Пльонтанізм» Івана Марчука.
Ім’я Івана Марчука та його роботи закарбувалися в історії українського мистецтва давно і надовго. Втім, визнанню передували тривалі депресії та заборонені виставки. Рятувало лише бажання мріяти та творити.
Малювати, пригадує Іван Марчук, він почав ще у дитинстві. Дорослі говорили про перспективи роботи хірургом та біологом, але переміг художник. Квітами з-попід хати на клаптиках паперу з татової сумки маленький хлопчик малював свої перші роботи.
«От тоді ще, пацаном малим малював український прапор. Оце жовті піони довгі такі під хатою ростуть. Так потер — жовтий колір, взяв голубий якийсь — вже синьо-жовтий прапор, отакий маленький», — згадує Митець.
Навчання у Львівському училищі на відділенні декоративного розпису та кафедрі кераміки Львівського інституту прикладного мистецтва дає Марчуку знання та техніку. Художник досліджує світові мистецькі течії, принципово обходить соцреалізм та фанатично шукає свій шлях.
«Не хочу так, не хочу так, і так не хочу, а хочу так, не знаю як», — каже Іван Марчук.
Експерименти Марчук продовжує попри несприйняття системою. До 1988 року залишається поза офіційним мистецтвом та вирішує шукати спокою у Австралії, Америці, Канаді. Лише там чоловік розуміє, що може присвятити час творчості, а не «боротьбі з вітряками».
«Колись я казав у совєцкі часи: я дуже хочу хотіти працювати. Хочу хотіти! Коли я поїхав на Захід — в Америку, Австралію, там ця гіпотеза зникла», — художник Іван Марчук.
«Рай земний» для художника розтягується на 12 років. Втім, поклик власного коріння та спрага за щирим спілкуванням не лише в рамках етикету повертає Марчука в Україну.
«Я на кожному кроці бачу красу, і мені її хочеться відтворити. Ніде в світі немає такої гарної землі, як тут», — художник Іван Марчук.
Художник невтомно формує все нові власні живописні стилі. Як гілочки, нанизує на «Голос моєї душі» все нові, радикально різні етапи творчості — «Цвітіння», «Пейзажі», «Портрети», «Абстрактні композиції». Натхнення знаходить у найпростіших речах. Створює власний стиль — «пльонтанізм». Замість звичайних малярських мазків наносить кольори на полотно дивовижним мереживом.
«Якщо дивишся здаля, то ти бачиш, ніби це звичайний пейзаж, але як приходиш до неї на близьку відстань, то видно, що картина ніби зіткана з ниток чудернацьких», — відзначає директор галереї«Мистецька збірка» Максим Волошин.
«Як мене питають «Звідки це, звідки це?», я кажу: я піднявся, пробив небо, подивився, що там робиться, побачив фантастичну картину, порізав її на кусочки, щоб це влізло мені в майстерню, і почав малювати». Через роки праці Іван Марчук зізнається, що мистецтво для нього стає і одкровенням, і каторгою. Понад усе мріє про відпочинок, але щоранку повертається до майстерні.
У жовтні 2007 був включений до британського рейтингу «Сто геніїв сучасності», який формувала газета «The Daily Telegraph», а Міжнародна академія сучасного мистецтва в Римі прийняла Івана Марчука до лав «Золотої гільдії» та обрала почесним членом наукової ради академії (до «Золотої гільдії» входить 51 художник з усього світу), а в рідній Україні ж — досі слухає обіцянки про власний музей. Але рук не опускає.
«Бували випадки, що стояли люди по півгодини біля одної картини. Абстракція, але вона виконана з такою ювелірною майстерністю, що відчувається ефект 3D», — галерист Максим Волошин.
Власні картини, попри їх унікальність, Марчук лише зрідка дарує і майже ніколи не продає, чим дивує колекціонерів, які готові викладати за них сотні тисяч. Зізнається: переживає за них, як за власних дітей. Втім, з дня на день надихається, малює та мріє.
Подвійне чудо на картині Івана Марчука «Останній промінь» (1979): чарівна сніжна зима і дивовижне плетиво фарб – унікальний стиль митця «пльонтанізм». Тривалий час художник шукав для авторської техніки особливі, «тягучі» фарби, які б тонкими струмками, не зливаючись, лягали одна на одну, заплутувались між собою.«Побудуйте стіну, як Китайська стіна. Від Львова до Києва. Там я вчився, а тут я знаходжусь і буду малювати. І буду довго жити, поки не домалюю її», — художник Іван Марчук.
Містичний автопортрет Івана Марчука – «Лети метелику».
У пошуках свого неповторного звучання… Іван Марчук і його знаменитий цикл «Голос моєї душі».
Видіння Івана Марчука: «Зацвіла планета білим цвітом» (1981).
«Село у місячному сяйві» (1984).
Гаї шумлять —
Я слухаю.
Хмарки біжать —
Милуюся.
Милуюся -дивуюся,
Чого душі моїй
так весело.
(Павло Тичина)
Чудовий сонячний ранок… Як на картині Івана Марчука, яка так і зветься – «Ранок» (1984).
«Шевченкіана» Івана Марчука: «Іван Підкова» (1983).
Висипали запорожці —
Лиман човни вкрили.
«Грай же, море!» — заспівали,
Запінились хвилі.
Кругом хвилі, як ті гори:
Ні землі, ні неба.
Серце мліє, а козакам
Того тілько й треба.
Пливуть собі та співають;
Рибалка літає...
А попереду отаман
Веде, куди знає.
(Тарас Шевченко «Іван Підкова»)
Спогад про минулі зими… Іван Марчук «А лісом тіні блукали» (2002 р).
"Золота симфонія" (1994 р.)
"В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля." (Тарас Шевченко).
Помножимо магію живопису Івана Марчука на чародійство поезії…
Васильки у полі, васильки у полі,
і у тебе, мила, васильки з-під вій,
і гаї синіють ген на видноколі,
і синіє щастя у душі моїй.
(Володимир Сосюра)
…Пішла вночі до ворожки,
Щоб поворожити,
Чи довго їй одинокій
На сім світі жити?..
«Бабусенько, голубонько,
Серце моє, ненько,
Скажи мені щиру правду,
Де милий-серденько?
Чи жив-здоров, чи він любить?
Чи забув-покинув?
(Тарас Шевченко «Тополя»)
Іван Марчук. «Я дорогою тією йшов» (2003):
«Запах літнього цвітіння» (1981).
Сніг у Києві падає – і тане… А на полотнах Івана Марчука він назавжди залишається білим і пухнастим. Отже, Мистецький простір ARTAREA запрошує подивитися на справжню казкову білу зиму в експозиції «Іван Марчук: секрети геніальності». Зокрема, на полотні «А сніг такий пухнастий» (2009 р.).
Пимоненко Микола Корнілович (1862 - 1912)
Щоб поворожити,
Чи довго їй одинокій
На сім світі жити?..
«Бабусенько, голубонько,
Серце моє, ненько,
Скажи мені щиру правду,
Де милий-серденько?
Чи жив-здоров, чи він любить?
Чи забув-покинув?
(Тарас Шевченко «Тополя»)
Іван Марчук. «Я дорогою тією йшов» (2003):
«Запах літнього цвітіння» (1981).
Сніг у Києві падає – і тане… А на полотнах Івана Марчука він назавжди залишається білим і пухнастим. Отже, Мистецький простір ARTAREA запрошує подивитися на справжню казкову білу зиму в експозиції «Іван Марчук: секрети геніальності». Зокрема, на полотні «А сніг такий пухнастий» (2009 р.).
Пимоненко Микола Корнілович (1862 - 1912)
Портрет дружини художника, Олександри Володимирівни Пимоненко.
«Він був справжнім українцем; не забудеться країною за свої правдиві і милі, як Україна, картини ... »
Ілля Юхимович Рєпін
Ілля Юхимович Рєпін
Видатний український живописець, майстер жанрового живопису. Педагог. Академік Імператорської Академії мистецтв, член Товариства пересувних художніх виставок (ТПХВ), Товариства південноросійських художників.
Живописець, жанрист і портретист, педагог. На своїх полотнах яскраво відобразив життя українського села, красу рідної природи. Навчався в Київській художній школі та Петербурзькій Академії мистецтв. Академік, член і експонент ТПХВ, Товариства південноросійських художників, а також різноманітних художніх об'єднань Парижа, Мюнхена, Берліна. Викладав у Київській художній школі та Київському художньому училищі, одним із засновників якого він став, Київському політехнічному інституті. Брав участь у численних академічних і міжнародних виставках.
У 1909 році за картину "Гопак" його нагородили золотою медаллю Салону де Парі Товариства французьких художників. Це одне з полотен, яскраво зображує будні і свята українських селян до революції, мало великий успіх у французьких глядачів і було придбано музеєм Лувр.
Навесні 26 березня (8 квітня) 1912 року в 50-річному віці Миколи Пимоненка не стало. Похований в Києві на Лук'янівському кладовищі.
У 1913 році через рік після смерті була організована виставка в Академії мистецтв Санкт-Петербурга, де було представлено 184 картини, 419 етюдів і 112 малюнків олівцем Миколи Пимоненка. Всього ж їм створено понад 700 живописних та графічних композицій.
(близько 1899 року)
Полотно, олія
Музей образотворчих мистецтв, Харків.
Картина розповідає історію про справжній випадок - покарання єврейською громадою в Кременці в Україні (нині Тернопільська область) єврейської дівчини за її стосунки з православним хлопцем та перехід до християнства. На шиї вона носить хрест.
«Ранок Христового Воскресіння», (1891),
"Пасхальна утреня"
«Свати», (1882).
«Святочні ворожіння».
«Українська ніч. Побачення».
«Брід», (1901),
«Вечоріє», (1900).
«Сінокіс», (1912),
"Чистий четвер".
«Весілля в Київській губернії».
«Суперниці».
«Побачення»
Сюжети з життя українського села.
Кращі роботи майстра відображають прекрасне знання життя свого народу, непідробну любов до своїх героїв і при цьому безперечну мальовничу майстерність.
«Ідилія»
«Не жартуй»
«На річці».
Особливою увагою користувалися нехитрі, сентиментальні і жартівливі сценки з життя простого народу. Саме одна з таких робіт отримала скандальну славу і мало не коштувала художнику членства в Товаристві передвижників.
Це була картина "Додому", вірніше її репродукція, волею випадку і без відома художника, що потрапила на етикетки горілчаної продукції торгової марки "Шустов і сини".
«Спотыкач». Н.Л.Шустов.
А Микола Пимоненко невдовзі отримав неприємний лист з Москви від колег-художників з Товариства передвижників: "Мы считали тебя честным человеком и нашим товарищем, которым гордились, избрали тебя членом нашего общества за известность в художественном мире, стал академиком, но, оказывается, тебе этого мало! — писали "передвижники". — Ты пустился на низкие, подлые вещи, опозорил все наше общество, ты продал право на печатание своей картины "До дома" Шустову — водочному фабриканту, для этикетки к водке. Приезжай в Москву, полюбуйся, какую устроили тебе рекламу: девять человек по числу букв "Спотыкачъ" дефилируют по всем улицам Москвы с твоей картиной..."
Отримавши обвинувачувальний лист, Микола Пимоненко негайно відправився з Києва в Москву. При зустрічі підприємливий Шустов клявся: жодної картини "Додому" він в очі не бачив, про художника Пимоненка ніколи не чув, так як на виставки зроду не ходив. Йому всього-навсього просто сподобалася листівка: а таких за всіма книжковим крамницям повно. Ну а якщо з'явився сам автор, то він готовий заплатити скільки треба. Однак Пимоненко грошей не взяв, а подав на фабриканта скаргу в суд, який і виніс вердикт - Шустов повинен покрити витрати по справі, знищити етикетку і вилучити з продажу в магазинах всі пляшки "Спотикач".
"В тіні"
«Київська квіткарка».
Блукаючи Мережею випадково побачив картину Марганецького художника Качкіна Юрія, яка знаходиться у музеї імені Тараса Шевченко в Торонто, Канада. Це мініатюра "Томаківська січ".
23.09.19
Сьогодні учні 10 класу взяли участь у тренінгу проекту Zero West School, який спрямований на збереження планети від сміття. Участники цього проекту розповіли про проект, поділилися своїм досвідом. Ми дізналися про способи переробки сміття, для чого це робиться і як страждає наша планета. Учні київської школи, які вийшли з нами на відеозв'язок, поділилися тим, як вони почали переробку сміття у себе .Тренінг проводився з метою залучення учнів до правильного сортування сміття, починаючи це у себе вдома. Нам запропонували самостійно виготовити міні-контейнер для пластикового сміття. Потім відбулася практична частина тренінгу - прибирання сміття в балці. Інформацію, яку ми отримали сьогодні була дуже цікавою та корисною, тому у нашій школі ми вже модему провести подібний захід на цю тему😁👍🏻
2018 - 2019 н.р..
В день Святого Валентина розумні, допитливі, креативні та винахідливі учні 9а класу Марганецької гуманітарної гімназії приймали участь в грі " Хто зверху? "
2020
2020
24.12.18
Прикрашаємо школу до свят
10.10.18
Захід " Обійму за посмішку ".
21.09.18
Підготували шкільний захід " МИ ЗА МИР ! "
22.10.18
26 січня в Марганецькій бібліотеці ім. М. Островського відбулася презентація книги "Благодарю тебя, судьба!" Заслуженого вчителя України, Почесного громадянина м.Марганця, першого директора СШ №10 Тамари Іванівни Єгорової.
Про захід читайте тут: http://bibl-ostr.ucoz.ua/news/
Підготували шкільний захід " МИ ЗА МИР ! "
22.10.18
26 січня в Марганецькій бібліотеці ім. М. Островського відбулася презентація книги "Благодарю тебя, судьба!" Заслуженого вчителя України, Почесного громадянина м.Марганця, першого директора СШ №10 Тамари Іванівни Єгорової.
Про захід читайте тут: http://bibl-ostr.ucoz.ua/news/
03.09.2018
Дивовижна моя Україна
Усе моє, все зветься Україна 
💙
💛
Буває, часом сліпну від краси. 💙💛
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,–
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.
Перший урок 2018/2019 н.р. “Розкажемо Європі про себе”
2017 -2018 н.р..
16.02.18
28.01.18
22.01.18
26 ЛИСТОПАДА - ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ ТА ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ
Перший урок «Я – громадянин України – європейської країни».
Мета:Сприяти усвідомленню учнями місця України серед інших країн, особливо Європи, допомогти зрозуміти важливість Європейського об'єднання, приналежність України до європейської сім’ї народів,
акцентувати увагу на необхідності розширення знань про Україну як можливого члена Євросоюзу,
розширювати знання учнів про Європейський Союз, країни, які в нього входять,
сприяти формуванню нового європейського світогляду молоді,
розвивати навички творчого мислення учнів шляхом їхнього включення у полеміку, формувати моральні пріоритети, які визначають людину найвищою цінністю.
Обладнання: комп’ютер, презентація.
Ті держави здатні стати великими, у яких великі малі люди.
(О.Довженко)
Культура мовлення
Говорімо правильно!
Традиції нашого народу
.gif)
Проблема громадянина-патріота давня, як світ. Вона постала перед людством тоді, коли виникла перша держава. Патріотичне виховання створює певні передумови громадянської поведінки. Однак це лише передумови.
Любов до Вітчизни починається з любові до своєї Малої Батьківщини – місця, де людина народилася.
У цьому зв’язку, як нам здається, величезного значення набуває визначення мети, завдань, змісту та засобів патріотичного виховання дітей шкільного віку.
До основних завдань патріотичного виховання належать:
• формування любові до рідного краю
• формування духовно-моральних взаємин;
• формування любові до культурного спадку свого народу;
• виховання любові, поваги до своїх національних особливостей;
• почуття власної гідності як представників свого народу;
• толерантне ставлення до представників інших національностей, до ровесників, батьків, сусідів, інших людей.
Патріотичне виховання має вирішувати ширше коло завдань, ніж ті, що зазначені. Це не лише виховання любої до рідного дому, сім'ї, але виховання шанобливого ставлення до людини-трударя та результатів її праці, рідної землі, захисників Вітчизни, державної символіки, традицій держави, загальнонародних свят.
Виховання любові до Батьківщини, до своєї Вітчизни – завдання надзвичайно складне, особливо коли мова йде про дітей шкільного віку. Однак в значному ступеню така складність виникає при спробі переносити на дітей „дорослі” показники проявів любові до Вітчизни.
Шкільний вік як період становлення особистості має свої потенційні можливості для формування вищих моральних почуттів, до яких і відноситься почуття патріотизму.
Справді, якщо патріотизм – це почуття приязні, відданості, відповідальності і т.д. до своєї Батьківщини, то дитину ще в шкільному віці необхідно навчити бути приязною.
Перш ніж дитина навчиться співпереживати бідам та проблемам Батьківщини, вона повинна навчитися співпереживанню взагалі як людському почуттю. Захоплення просторами країни, її красою та природними багатствами виникає тоді, коли дитину навчили бачити красу безпосередньо навколо себе. Також, перш ніж людина навчиться трудитися на благо Батьківщини, необхідно навчити її добросовісно виконувати трудові доручення, прищеплювати любов до праці.
Патріотичне почуття за своєю природою багатогранне, воно об’єднує всі сторони особистості: моральну, трудову, розумову, естетичну, а також фізичний розвиток і передбачає вплив на кожну із сторін для отримання єдиного результату.
Якщо розглядати патріотизм через поняття „ставлення”, можна виділити декілька напрямків:
1) ставлення до природи рідного краю, рідної країни;
2) ставлення до людей, які живуть в рідній країні;
3) ставлення до моральних цінностей, традицій, звичаїв, культури;
4) ставлення до державного устрою.
Кожен із цих напрямків може стати змістом освітньо-виховної діяльності з дітьми, і кожен внесе свій внесок в соціалізацію особистості дитини за умови врахування особливостей розвитку дітей.
Неабияке значення для виховання свідомого громадянина є прищеплення шанобливого ставлення до героїв війни, ветеранів, до пам'яті про тих, хто загинув, захищаючи Вітчизну; поваги до воїнів — захисників, кордонів Батьківщини. Діти з щирою вдячністю йдуть разом із батьками та вчителями до обеліска Слави, покладають квіти. Дуже великий вплив мають бесіди, зустрічі з ветеранами, екскурсії, використання пісень, віршів, наочного матеріалу. Добре коли після кожного заходу діти беруть у руки олівці та фарби й відтворюють свої враження в образотворчій діяльності.
Проблема громадянина-патріота давня, як світ. Вона постала перед людством тоді, коли виникла перша держава. Патріотичне виховання створює певні передумови громадянської поведінки. Однак це лише передумови.
Любов до Вітчизни починається з любові до своєї Малої Батьківщини – місця, де людина народилася.
У цьому зв’язку, як нам здається, величезного значення набуває визначення мети, завдань, змісту та засобів патріотичного виховання дітей шкільного віку.
До основних завдань патріотичного виховання належать:
• формування любові до рідного краю
Патріотичне виховання має вирішувати ширше коло завдань, ніж ті, що зазначені. Це не лише виховання любої до рідного дому, сім'ї, але виховання шанобливого ставлення до людини-трударя та результатів її праці, рідної землі, захисників Вітчизни, державної символіки, традицій держави, загальнонародних свят.
Виховання любові до Батьківщини, до своєї Вітчизни – завдання надзвичайно складне, особливо коли мова йде про дітей шкільного віку. Однак в значному ступеню така складність виникає при спробі переносити на дітей „дорослі” показники проявів любові до Вітчизни.
Шкільний вік як період становлення особистості має свої потенційні можливості для формування вищих моральних почуттів, до яких і відноситься почуття патріотизму.
Справді, якщо патріотизм – це почуття приязні, відданості, відповідальності і т.д. до своєї Батьківщини, то дитину ще в шкільному віці необхідно навчити бути приязною.
Перш ніж дитина навчиться співпереживати бідам та проблемам Батьківщини, вона повинна навчитися співпереживанню взагалі як людському почуттю. Захоплення просторами країни, її красою та природними багатствами виникає тоді, коли дитину навчили бачити красу безпосередньо навколо себе. Також, перш ніж людина навчиться трудитися на благо Батьківщини, необхідно навчити її добросовісно виконувати трудові доручення, прищеплювати любов до праці.
Патріотичне почуття за своєю природою багатогранне, воно об’єднує всі сторони особистості: моральну, трудову, розумову, естетичну, а також фізичний розвиток і передбачає вплив на кожну із сторін для отримання єдиного результату.
Якщо розглядати патріотизм через поняття „ставлення”, можна виділити декілька напрямків:
1) ставлення до природи рідного краю, рідної країни;
2) ставлення до людей, які живуть в рідній країні;
3) ставлення до моральних цінностей, традицій, звичаїв, культури;
4) ставлення до державного устрою.
Кожен із цих напрямків може стати змістом освітньо-виховної діяльності з дітьми, і кожен внесе свій внесок в соціалізацію особистості дитини за умови врахування особливостей розвитку дітей.
Неабияке значення для виховання свідомого громадянина є прищеплення шанобливого ставлення до героїв війни, ветеранів, до пам'яті про тих, хто загинув, захищаючи Вітчизну; поваги до воїнів — захисників, кордонів Батьківщини. Діти з щирою вдячністю йдуть разом із батьками та вчителями до обеліска Слави, покладають квіти. Дуже великий вплив мають бесіди, зустрічі з ветеранами, екскурсії, використання пісень, віршів, наочного матеріалу. Добре коли після кожного заходу діти беруть у руки олівці та фарби й відтворюють свої враження в образотворчій діяльності.
Немає коментарів:
Дописати коментар